Метаісторичні контексти історичних наративу та дискурсу

Анотація

Анотація. Постання віртуального виміру людської смислогенерації гранично зближує мовлення та дію, що зумовлює своєрідну інтерференцію властивостей дискурсу та наративу. Це відбувається насамперед у вимірі метаісторії як метатеоретичної підстави будь-яких наративів і дискурсивних практик. Метою статті є окреслення змісту кореляції між метаісторією як модусом історичного, соціокультурного і філософського знання та її онтологічним, гносеологічним і етичним виміром під кутом зору наративних і дискурсивних практик. Наукова новизна дослідження полягає у здійсненні спроби структурування кореляції між концептами метаісторії, історичних дискурсу та наративу в межах парадигмально відмінних філософських підходів. Оригінальність дослідження полягає в обґрунтуванні онтологізуючого й трансгресуючого функціоналу метаісторії як фактору спротиву дегуманізації горизонту смислів сучасної людини. Висновки. Концепт метаісторії є релевантним як смислогенеративна модель для сучасної філософської картини світу й наукового образу реальності. Цей концепт не може тлумачитись виключно інструментально, оскільки як символічна конструкція і філософема може бути розглянутий як маркер онтологізації історичних дискурсу та наративу. Історичний дискурс є мінімальною формою дескрипції подієвості людського досвіду, а сукупність цих дискурсів формує наратив як суперадитивне ціле, тобто таку сукупність елементів, значення та смисл якої виходять за межі суми складників. Своєю чергою метаісторія окреслює не лише персоналістичний, екзистенційний вимір рецепції реальності та вербалізації досвіду в дискурсі й наративі, але і онтологічні межі, масштаб людської візії реальності, позначаючи таким чином людські трангресію і трансцензус як здійснений засобами мови та розуміння вихід за межі досвіду, семіотичних кодів і когнітивних налаштувань.