Теорії поколінь як дослідницький простір сучасної української історіографії селянства

Анотація

Історик постійно перебуває в процесі вдосконалення теоретико-методологічних засад дослідження. До цього спонукає сам характер професійної діяльності, адже технології його діалогу з минулим постійно поліпшуються. Продуктивність залученого епістемологічного інструментарію залежить як від уміння використовувати оновлену наукову картину світу (що перманентно актуалізує міждисциплінарний підхід), так і оптимізації власного стилю історіописання. Пропонуючи теорію поколінь для дослідження (інтерпретації) історії селянства епохи модерності, автор прагне вибудовувати її положення на основі українського історичного досвіду. На основі аналізу виявленої літератури він стверджує, що за своїми потенційними характеристиками ця теорія вповні «історична». Річ у тім, що сам процес природної зміни генерацій відбувається за логікою визначеної хронологічної послідовності, що об’єктивно відбиває хід історії як такий. У традиційному (традиційно-модерному) суспільстві, що позначається патріархальністю («консерватизмом»), цей зв'язок особливо сильний (власне тому він і привертає увагу).

Доробок американських учених Вільяма Штрауса та Ніла Хоу не згодився на роль універсальної та загальновизнаної моделі тлумачення подій, явищ, процесів в історичному зрізі. Свого часу це відштовхнуло істориків від його використання. Але ситуація виглядає помітно привабливішою, коли мова йде про дослідження селян – цих «мовчазних» людей назагал «до-національного соціуму», які в ХХ ст. таки «заговорили власним голосом». Автор торкається лише деяких особливостей одного покоління – умовно «мовчазного»: людей терплячих, слухняних, замкнених, небагатослівних. Пропонований тут універсалізм відносний: «мовчазні» означали щось набагато більше, наприклад «працьовиті» («ліниві»), «примирливі» («сварливі»), а ще «питущі», «мобільні», «духовні» тощо.